Я українець, але пишаюсь тим, чи ні?
Може краще бути там – на чужині?
Там не побачу я страждань мого народу,
Забути зможу там своєї неньки вроду?

Я – патріот, чи ні? Питанням задаюся.
А може, як громадянин, без бою вже здаюся?

О, рідні, такі милі серцю – українці!
Невже ми з вами не живемо разом в Україні,
Невже ми більш не мудрі, сильні та кмітливі?
Невже печаль, образи, біль потонуть у горілці?

Ні стогнання, не сльози та кручина,
Все те не є сьогоденної ганьби причина!

Кричать багато люди: «Це влада винувата!»
А може статися і так, що галас без причини?
На перший погляд, вседозвілля депутатського мандату,
На другий – всі ці ВІП та олігархи, з нашої ж родини.

Ми очі закриваємо, коли когось ганьблять чи б’ють,
Не бачимо дітей своїх, коли ті колються та п’ють.
І знати ми не хочемо, що комусь десь там погано,
Ні, брати, серйозно я, пробачте за догану!

Але, давайте, на мить згадаємо ми з вами,
Що у всіх онуки, діти є, татусі та мами.
Ми всі живемо однією лише миттю,
І хто «привіт» сказати зможе новому століттю?

Нехай кожен з нас свій вибір зробить:
Українець він, чи громадянин, чи патріот?
Авжеж, ми всі прекрасно розуміємо – усе одне,
Все це єдину сутність має та менталітет.

Громадянином без країни бути неможливо,
Але скажіть, будь-ласка, що для вас важливо,
Поклонятися панам, що люди є такі ж як ви,
Чи повному життю радіти до самої сивини?

Щоб патріотом бути кожної години,
Треба почуватись вільною людиною,
Мати право вчитися, рости та працювати,
Та бачити попереду надію, а не грати.

Країна рідна ти моя, моя ти Україна,
Чому вродлива ти, та нещаслива?
Авжеж, спасти тебе не зможе врода,
А тільки відданість твого народу!