Народились і виросли разом в мальовничому селі Кам'янка Оля Дубина і Дмитрик Киясь. Рідна земля Добропільського краю пестила ясним сонечком, поїла настоєм чародійних трав і квітів на запашних луках, купала кришталево чистою водою річки Бик, годувала смачним хлібом і молоком. Спільне босоноге щасливе дитинство як у всіх ровесників, тільки відповідальності більше, бо у Дмитрика батько - Киясь Микола Миколайович - голо¬ва колгоспу, а в Олі - Дубина Петро Климович - завідуючий фермою.

Неповторні шкільні роки, які тільки починались. Та в один день все обірвалось, все закінчилось: і щастя, і юність, і сміх дзвінкий. Все в одну мить: надії, сподівання, мрії дівочі і юнацькі в Олі та Дмитрика перекреслила війна.

Чорний 1941 став найтяжчим для всього радянського народу. Почався, як згадує Дмитро Миколайович, новий відлік життя. І знову одна дорога в обох - Ольги і Дмитра - в евакуацію, за Дон, на Ростов. Хто бачив, пережив, хто пройшов той страдницький шлях відступу, сповнений горя, розлуки, відчаю, болю і страждань, не забуде, не вирве з серця і пам'яті ніколи. Вони, юні Ольга і Дмитро, пройшли цей шлях на Голгофу.

Евакуювались Ольга Петрівна і Дмитро Миколайович до Ростовської області. Та німці йшли слідом і наздогнали їх в м. Міллерові. Зимували Оля в с. Рогалики , а Дмитро в с. Юр'ївка Ольховського району Ростовської області. Ольга працювала на оборонних спорудах, а Дмитро - біля коней.

Невдовзі доля на довгі роки розвела ровесників, односельців. У кожного була своя фронтова дорога, свій бойовий шлях до рідного Донбасу, до його визволення від німецько-фашистських загарбників

Відчайдушна, смілива, безстрашна Оля втекла до свого батька Дубини Петра Климовича, старшини радіороти окремого 17 батальйону зв'язку 3 стрілкового гвардійського корпусу 5 Ударної Армії. Довелось приписати собі 2 роки, щоб залишили в роті, бо комбат вже дав батькові наказ відправити дівча до матері. Прийняла присягу , отримала зброю, червоноармійську книжку, одягла військову форму, яку підігнали спеціально для неї. Так Оля стала зв'язковою 17 окремого батальйону зв'язку.

Вже в серпні 1943 року 3-й гвардійський стрілецький корпус вступив у прорвавши оборону німців на Міус-фронті. 18 серпня 1943 року після півторагодинної артпідготовки почались кровопролитні бої за Савур-Могилу. Здавалось, горіли небо і земля, сотні танків, тисячі бійців зійшлись в смертельному двобої, кожен сантиметр землі був политий кров'ю. Висота переходила з рук в руки по декіпька разів.

Тут вирішували долю Донбасу разом з тисячами наших радянських солдат і командирів комсомолка, зв'язкова Оля Дубина.

Мужність, героїзм, звитяга наших бійців вкарбувались в пам'яті Ольги на все життя: 30 серпня 1943 року на Савур-Могилі замайорів червоний прапор. Тепер ніхто і ніщо не могло зупинити радянських бійців в єдиному пориві: звільнити Донецький край від фашистів.

То була перша перемога рядової Олі, Ольги Петрівни, і була вона здобута за рідний Донбас. А вже 8 вересня 1943 року вона у складі свого 17 окремого батальйону зв'язку звільняла місто Сталіне (Донецьк).

Ніколи не забуде, як тепло і сердечно зустрічала їх, визволителів, столиця Донецького краю. Дорослі, а особливо діти, плакали від радості, вали і без кінця запитували: «- Ви наші? Ми знали, що Ви прийдете! Ми чекали на Вас!!!». І тихенько просили шматочок хліба.

Солдати, а особливо дівчата, їх було в батальйоні 28, віддавали свої «гвардійські» пайки: хліб 80 грам, цукор 35 грам і шоколад, - діткам.

Після урочистого мітингу на честь визволення Сталіно-Донецька знову бої, бої, бої. Тепер Ольга Петрівна вже звільняла правобережну Україну. При форсуванні Дніпра в районі Великої Лепетюхи за налагодження безперервного зв'язку в свої неповні 17 років Оля одержала першу медаль «За бойові заслуги». Потім фронтовими дорогами дійшла до Білорусії. За участь в операції «Багратіон» безстрашна зв'язкова одержала другу медаль «За бойові заслуги» Звільнення Польщі, участь в розгромі Південно-Пруського угруповання, штурм Берліна - бойовий шлях мужньої Оленьки, відзначений медалями «За взяття Кенігсберга», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною». Разом з радянськими бійцями залишила свій автограф на стінах Рейхстагу «Я прийшла з Донбасу помститись вам, гади!».